«Ми пам’ятаємо тебе, земляче»
Кіт Дмитро Дмитрович
Опустилися зорі низенько,
під вікном зажурилась калина,
заболіло в матусі серденько –
щось тривожно їй стало за сина.
Він на сході кордон захищає.
День і ніч у полоні вогненнім,
а душа від любові палає
до її, Батьківщини своєї.
А на фронті бої за боями.
Знову з «градів» блок-пост їх накрило
і душа понеслась над гаями
там, де пташка кружля легкокрила.
Повернувся до неньки Героєм,
не торкався землиці святої.
Повернувся і болем, і горем
Серед літньої тиші густої.
Похилилась в зажурі калина,
опустилися зорі низенько:
вічна туга у мами за сином,
вічний жаль пронизав їй серденько.
Коли у Вічність відходить людина, біль і смуток огортають не лише рідних. І хоч кажуть, що час лікує, та, ніколи не можна змиритися з цією думко, якщо втрачаємо молоду людину, якій би жити, творити добрі справи, бути підтримкою і опорою рідним і близьким. Це стосується нашого героя Кота Дмитра Дмитровича. Саме сьогодні, 24 квітня у нього мав бути день народження, сьогодні йому мало б виповнитися 45 років.
Дмитро Дмитрович народився 24 квітня 1974 року в місті Кобеляки. Своє дитинство провів саме в цьому містечку.
До першого класу Дмитро прийшов до Кобеляцької восьмирічної школи № 4. Класний керівник Ольга Федорівна Уманець згадує: «Діма прийшов у мій клас, коли йому було 10. Це були четвертокласники. У ті часи, з метою всебічного виховання учнів,у школі велась пошукова робота по різних напрямах. Ми обрали для себе напрямок «Вони захищали Батьківщину». Діма, хлоп’я тихе, скромне, з допитливими очима слухав розповідь ветерана про те, як він боронив нашу країну від німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної. Почуття громадянського обов’язку спонукало Діму іти захищати нашу багатостраждальну Україну від ворогів, які хочуть знищити нашу незалежність. Діма був тихим, скромним, добрим, чесним, товариським, порядним, доброзичливим».
«Ще з початкових класів Діма був маленького зросту, але дуже роботящим. Збирав металолом. З такою силою тягнув важкі предмети» - говорить однокласниця Сіроштан Людмила.
Мама Віра Михайлівна виховувала свого сина одна, він ніколи не мав проблем з поведінкою. Про прекрасні риси Дмитра говорили і його однокласники та друзі: «Був порядним, скромним, надійним і надзвичайно добрим. Мав друзів, з якими товаришував зі шкільних років і до останнього дня свого життя. Багато чого вмів робити своїми руками. Ніколи не відмовляв нікому, хто б до нього не звертався за допомогою».
Навчався у Кобеляцькому НВК № 1. Випускником нашої школи став у 1991 році. Професію водія-тракториста здобув у СПТУ – 43 (нині – аграрний ліцей). В 1992-1994 роках проходив строкову військову службу у Збройних Силах України, отримав військове звання старшого сержанта. 21 серпня 2014 року під час третьої хвилі мобілізації був призваний до лав української армії, перебував у військово-навчальному центрі в смт. Десна Чернігівської області. У складі військової частини В0111 в якості водія був передислокований у зону АТО в Луганську область.
«Дмитро був налаштований досить патріотично. Не міг спокійно говорити про події на Сході України», - розповів старший брат Ілля.
«Доки був у Старобільську (Луганська область) телефонував частіше, - розповіла дружина Ніна. – Потім сказав, що відбулася передислокація, але й словом не обмовився, де служить. Останній раз телефонував 14 жовтня. Сказав, що все добре. Розмови були дуже короткі. 17 жовтня нам повідомили, що Дмитро загинув… Я до останньої хвилини вірила, сподівалась, що сталась помилка. У нього стільки було планів».
Як говорить побратим, боєць з яким воював Дмитро Дмитрович «Мені випало чергувати з ним на блокпосту… І далі несли службу разом… Діма вірив у перемогу, запрошував у гості, бо мали спільне захоплення – рибалку. Діма загинув у мене на очах. Сталось за долі секунд… Тільки розмовляли, потім взяв маркер і відійшов убік, щоб підписати одяг. Не врятувало навіть те, що на ньому були бронежилет, кевларова каска. У короткі хвилини затишшя ми фотографувались. Кликали Діму до нас, але в нього завжди була одна відповідь: «Фотографуйтесь, я потім». Аби знали, що потім не буде… Загинув Дмитро 15 жовтня 2014 року поблизу селища Новоайдар від вогнево-осколкового поранення. Нашому земляку було лише 40 років. Прощання з кобеляцьким героєм відбудеться 18 жовтня 2014 року. Його поховали на кладовищі в рідних Кобеляках.
1 вересня 2015 року у Кобеляцькому НВК №1 була відкрита меморіальна дошка загиблому солдату Дмитрові Коту. Однокласники Дмитра розповіли, що ініціатива виготовити плиту належить їм. Вони повідомили про це класного керівника Ольгу Уманець, яка підтримала задум колишніх вихованців. До збору коштів долучилися й інші випускники 1991 року та спонсори.
На урочистій лінійці ведучі оголосили, що в пам’ять про земляка, який загинув, захищаючи країну від агресора, на будівлі НВК № 1 встановлено меморіальну дошку. Право відкрити плиту надали класному керівникові Ользі Уманець та однокласниці Наталії Клочко.
— У душі відчуваю сум, гіркоту і біль, коли згадую про Дмитра, — говорить Ольга Федорівна. — Діма був добрим, чесним і товариським. Його поважили і однокласники, і вчителі. Мені тяжко говорити про свого випускника у минулому часі. Я хочу звернутися до всіх школярів. Пам’ятайте, що наша школа дає не тільки знання, а й виховує таких героїв, яким був Діма.
Указом Президента України № 311\2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням Полтавської обласної ради нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).
Рішенням сорокової сесії районної ради шостого скликання від 08.09. 2015 № 17 Коту Дмитру Дмитровичу присвоєно звання «Почесний громадянин Кобеляцького району» (посмертно).
Старший сержант Кіт Дмитро Дмитрович за вагомий особистий внесок перед Полтавщиною занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради.
Герої не вмирають. Вічна слава Герою!!!
Педагог-організатор Кобеляцького НВК №1
Ярмоленко Оксана Олексіївна
| 